У Росії видали вірші Івана Мазепи

 

Іван Мазепа. Про нього звикли говорити здебільшого як про політика, одного з найблискучіших і найтрагічніших гетьманів України. Але Іван Мазепа є ще й одним із творців сучасної української літературної мови, бо ж його небезпідставно вважають автором пісні “Ой, горе тій чайці, чайці-небозі” та патріотичного вірша “Всі покою щиро прагнуть, та не в оден гуж все тягнуть”. А ще Мазепа був, говорячи сучасною мовою, визначним спонсором та меценатом. Його прізвищем зветься цілий період української культури, насамперед церковної архітектури — “мазепинське барокко”. Знаний фахівець з історії українського барокко, професор Дмитро Горбачов зауважує: “В Україні так багато було його церков, що навіть після анафемування все одно портрети Мазепи висіли на стінах тих церков... Його величезний внесок в культуру православ’я незаперечний. Цей внесок тим більший, що Мазепа був європеїзатор. І він прищеплював, сказати б, західні духовні технології, комплекси до православ’я, і в Україні витворився отакий симбіоз, своєрідна культурна унія кращих здобутків західної культури і кращих здобутків візантійсько-православної культури”. Доба Мазепи, яка пролягла між 1687 і 1708 роками, була добою філософських диспутів у Києво-Могилянській академії, яка саме тоді підтвердила свій академічний статус і нерідко звалася Мазепинською академією. Це була доба блискучої драматургії та прекрасної поезії.

 

Проте за Мазепи розвитку набула не тільки українська культура. Стабілізувалася соціально-економічна ситуація; звісно, не було нічого схожого на всезагальну рівність, на втілення плебейського ідеалу часів Хмельниччини — “без хлопа і пана”. Іншими словами, йшлося про пізньофеодальне суспільство, проте з республіканськими вольностями для “політичної нації”, представників вищих суспільних станів. При цьому українські селяни почувалися значно вільнішими за своїх московських і польських “колег” — хоча б тому, що в Україні практично не було панщини. Селяни і козаки справляли повинності — грошові, збройні, тяглові тощо. А панщина як така універсалом гетьмана Мазепи від 1701 року була обмежена двома днями на тиждень — інші дні селяни працювали на себе. Хто із шляхти переступав цю норму, того гетьман суворо карав. Крім того, в Україні діяли, на відміну від самодержавної Московщини, де всі були “государевими холопами”, норми писаного права, які не міг переступити навіть сам гетьман. За цих обставин швидко розвивалося мануфактурне виробництво. Гетьманщина виробляла чимало товарного хліба й іншої сільськогосподарської продукції. І головне, на відміну від Московщини, де мануфактурна праця і сільське господарство базувалися на праці кріпаків, українська економіка впевнено розвивала ринкові стосунки, входячи у систему європейського ринку (тому не треба було рубати якесь “вікно до Європи”). За Мазепи українці ходили до Європи через широко відчинені двері. 

 

А зараз поставимо собі запитання: чи зрадив узагалі когось Іван Мазепа, як це читали всі у шкільних підручниках совєтського часу та й досі про це розказують учням у частині шкіл на сході і півдні України? Відповідь однозначна: ні. Згадаємо: Переяславські статті Богдана Хмельницького визначали договірний характер України і Московщини, себто особисту унію двох держав під зверхністю одного володаря за умов, коли одна з цих держав, а саме Україна, повністю зберігала свій внутрішній устрій, включно з правовими нормами, судочинством, організацією війська та фінансів, церковного життя, освіти тощо. Гетьманщина зберігала навіть право зовнішніх стосунків. Але далі Москва почала силою урізати ці повноваження України. Втім, російські царі використовували і підкуп, і щедрі подарунки козацькій старшині. Врешті-решт у добу Петра І, з його несамовитим потягом до самовладдя, договірний характер стосунків України та Росії був зруйнований. У цій ситуації Мазепа постав перед вибором — або упокоритися і стати вірним клевретом Петра, одержуючи особисто для себе все нові й нові привілеї, або спробувати відновити колишню незалежність України, навіть зробити її повною.

 

На початку XVIIІ століття, коли Україна виявилася втягненою Петром у низку нескінченних війн, коли козацьке військо вже поклало тисячі і тисячі життів в авантюрах царя, коли українські землі самі перетворились на театр бойових дій, настрої у суспільстві та серед старшини стали критичними. З самого воцаріння Петра, коли стали зрозумілі його авантюрницькі нахили, оточення Мазепи обговорювало два варіанти відновлення незалежності України: реанімації Гадяцької угоди 1658 року з Річчю Посполитою і створення своєрідної українсько-кримськотатарської конфедерації. Проте обидва варіанти виглядали не дуже реалістичними: надто знесиленою була тодішня Польща і надто вже залежним від Оттоманської Порти стало Кримське ханство. Тому Мазепа довго вагався, перш ніж зробити ставку на створення потрійного союзу Польщі, України та Швеції. Він-бо добре бачив, що шведський король Карл ХІІ є своєрідною копією Петра І, таким же авантюристом, для котрого немає нічого святого. Сам же Мазепа, як засвідчують його листи до Мотрони Кочубеївни, був щирим і ревним християнином, а відтак не схильним до кривавих авантюр. Утім, події розгорнулися так, що Мазепа змушений був виступити проти Петра у найбільш несприятливий момент. Досить сказати, що з десяти козацьких полків під рукою Мазепи на той час було тільки чотири, інші перебували поза межами Гетьманщини, а на додачу на територію України увійшли основні частини московського війська. До того ж різка зміна політичного курсу й унезалежнення України не мали, кажучи сучасною мовою, належної ідеологічної підготовки; вони спіткали не тільки простих козаків, а й значну частину старшини зненацька. І все ж за тих обставин більшість реєстрових козаків та запорожців стали під прапор гетьмана.

 

Незалежницькі настрої були настільки потужними, що навіть Пушкін у поемі “Полтава” змушений був у монолозі від імені Мазепи написати правду: "Без милой вольности и славы Склоняли долго мы главы Под покровительством Варшавы, Под самовластием Москвы. Но независимой державой Украйне быть уже пора: И знамя вольности кровавой Я подымаю на Петра." Так, мазепинська вольність була справді кривавою. Відплатою російського царя став геноцид українського народу. У гетьманській столиці Батурині російське військо вирізало близько 15 тисяч люду: і жінок, і старих, і немовлят. Після захоплення Січі були вбиті не тільки козаки, а й місцеві ченці. З 1000 українських старшинських родин жертвами репресій стали 900. Одночасно з царської скарбниці видавалися великі гроші тим, хто зраджував гетьмана, хто йшов служити самодержавному государеві.А на додачу російська пропагандистська машина працювала на повну силу. Не було нісенітниці, яку не приписували б Мазепі. Він і “лях”, і “католик”, і “перевертень”. Тим часом саме в церемонії відлучення Івана Мазепи від церкви, яка відбулася 25 листопада 1708 року у Глухові, були використані елементи “чорної меси”, що не є чимось дивним для оточення Петра Романова. Згадаймо молодість Петра, талановито відображену в романі Алєксєя Толстого, всі ці “всєп’янєйшіє собори”, всю цю постійну пародію на християнство, зняття дзвонів із церков та забирання ченців у солдати. Згадаймо зрештою, що майбутній перший імператор Росії ніколи не крився зі своєю бісексуальною орієнтацією, що також суперечило традиційним нормам християнства. А на додачу якраз на початку ХVІІІ століття Петро І повністю підпорядковував собі російську церкву через інституцію Синоду, яку він запровадив трохи пізніше, але до того не дозволяв обрати нового патріарха. Власне, у ті часи церква в Росії перетворилася на щось на кшталт значно пізніше створеного ідеологічного відділу ЦК КПРС. І ця машина на повну силу спрацювала проти гетьмана Мазепи та прихильників свободи України, включно із Мазепиним наступником Пилипом Орликом — автором першої української Конституції. Самодержавство, кріпацтво, духовна неволя на тривалий час здолали ідеї свободи, права, прогресу.

 

Джерело:
ББС

Сергій Грабовський, журнал "Сучасність"